Земля укрилася туманом
І заховалася у снах.
В її задумливих очах
Блукає сум тісним капканом,
Журба розлита океаном...
Вогнем виблискує зоря:
У тепле вічко ліхтаря
Завжди, як в дзеркало, дивилась...
Та зараз зірка засмутилась:
Вогні далекі не горять.

Весь люд похнюплено блукає,
Туман-бо світ увесь заслав.
Вогонь надії хтось украв,
А хто? Цього ніхто не знає:
Ця сила вид свій не являє.
І сонце забрано в полон,
Й духовну міць святих ікон...
Коли вже забрано надії,
І навіть пломінь душ не тліє,
Печаль і сум зійшли на трон.

- Тепер печаль при владі, й марно
Вам сподіватися на щось.
Іще нікому не вдалось
Так мною нехтувать - безкарно,
І ваш вогонь - це все примарно! -
Так, споглядаючи з гори,
З туманно-сизої імли,
Роздумувала постать сіра,
І в неї все міцніла віра,
Що сум, печаль перемогли!

А постать ця - чаклун великий,
Який за вдачу дуже злу
Дістав собі лише хулу,
Несхвальні і огудні крики.
Тоді відлюдний став, безликий,
У замку в горах зачинивсь
І так ображено таївсь...
Як звуть його, позабували
І Злободаром називали.
А він затих, мов розчинивсь.

А якось він покинув замок.
(Хоча не часто це робив:
З людьми стрічатись не любив.)
Займався вогняний світанок,
Туману плив легкий серпанок...
І раптом... Що за силует?
А серце мовби робить злет...
Палало іскрами світання,
А він... згорав уже з кохання,
Оцей похмурий злий аскет.

У нього серце калатало:
Ще зовсім юнеє дівча,
Яскраві очі, мов свіча,
Вогнем волосся вигравало,
І щоки свіжістю палали...
Лишень красуню він узрів,
Одразу наче захмілів,
І спалахнуло в нім кохання
І невпокорене бажання,
Шалений вихор почуттів.

А дівчині ім'я - Зоряна.
Її вогненно покохав,
Ночами довгими не спав
І мучивсь, бо ж йому кохана
Розбила серце невблаганно.
Страждав і днями, і вночі:
Від серденька свого ключі
Вона вже іншому вручила,
Любов удвох з ним запалила
Жаркіш від полум'я свічі.

Зоряна про свого хлопчину
З красивим ім'ям - Вогнеслав -
Казала: його Бог послав.
В його скуйовджену чуприну
Впліталось сонце безупину...
Мільйон коштовностей, прикрас,
Рубін вогненний чи топаз
Чаклун їй дати був готовий
За однієї лиш умови -
Покинуть Вогнеслава враз.

Відмовила і не вагалась.
Інакше й бути не могло.
Це люттю чаклуна взяло.
Ще й сонце ніби насміхалось:
Вогнем палючим обпекло.
Її відмови не сприйняв,
За це помститись обіцяв,
Але вона і не чекала,
Що так його роздратувала,
Що він... вогонь святий украв...

Вогонь осель, вогонь натхнення,
Вогонь у щирих почуттях,
Вселив у душі людям страх
І дивний холод незбагненний.
І сонця блиск украв священний.
Байдужість сірими крильми
Летіла всюди між людьми...
Чаклун лиш усміхався люто,
Мовляв, образу не забуто,
І не звільнитись від пітьми...

Двя серця: Вогнеслав, Зоряна
Одразу стали як чужі,
Мов на загострені ножі
Вони ступили так зарано...
Байдужість - то найглибша рана...
І як же горю помогти,
Хоч іскру вогняну знайти,
Вогонь квітучий запалити,
Кохання щире відродити,
Що десь блукає без мети...

Любов загублена б, можливо,
Собі ридала в забутті
Без імені на самоті,
А може, квилила б тужливо
Болюче, справжньо, незрадливо
(Бо щирість - це одна з основ,
Що вибудовують любов).
Але ж вогню не вистачало,
Щоб знов кохання запалало,
Два серця щоб з'єднати знов...

...Вночі, в туманнім павутинні
Заснуть Зоряна не могла:
Мов рана у душі пекла,
Небес незоряне склепіння
Було примарним, як видіння...
Байдужість і відсутність мрій,
Тьмяніє відблиск чорних вій,
Чуття забулись, притлумились,
І давні мрії не здійснились,
Та це тепер байдуже їй.

Зоряна вийшла на стежину,
На стежці вгледіла вона
Маленький клаптик полотна -
Казково вишиту хустину.
У тую самую хвилину
Проходив стежкою юнак,
Зникав за обрієм, однак,
Його Зоряна погукала,
Йому рукою помахала,
Подаючи тим самим знак.

- Чи це не ваша хустка, пане? -
Ця річ його - він упізнав,
Хоч звідкіля, він не згадав,
Коли на хустку ту поглянув.
Той спогад, як туман, розтанув...
Хоч у якихсь уривках дум
Очей цих карих тихий сум
Здавався юнаку знайомим,
Колись давно уже відомим,
Ласкавим, як весняний шум...

Зблиснув, як мить, далекий спогад,
Зайнявшись, мало він не згас,
В туманах-бо дрімав весь час
В їх душах обережний здогад,
Цей приспаний, забутий спогад...
Рука торкнулася руки,
Заграли очі - світлячки.
Сніги байдужості розтали...
Вогнем серця їх запалали,
Як вихор - спогадів думки...

Нарешті віднайшлася сила,
Проста, як дотик їх долонь,
Яка затаєний вогонь
У юних душах відродила,
Надію радісну вселила.
І Вогнеслав усе згадав:
Він тут не без мети блукав.
Вона ж цю хустку вишивала,
Йому з любов'ю дарувала,
Свою Зоряну він шукав...

Любов ніколи не здається.
І розгорівся із вогнем
Кохання той солодкий щем...
Любов перемогла в цім герці,
А дотик рук - як дотик серця...
Туманна зникла враз імла,
І зірка в небі розцвіла.
Та зірка поглядом ласкавим
Зоряну гріє й Вогнеслава,
Іскринку даючи тепла.

Від цього вогняного дива,
Яке з коханням розцвіло,
Того, що всім чинив лиш зло,
Покинула могутня сила,
У вогнищі зорі згоріла.
Чаклун самітником лишивсь
І знов у замку зачинивсь.
Хто ж зна, чи зміг він зрозуміти:
Чужих сердець не полонити,
Вогонь любові не скоривсь...

Вогонь в очах розквітнув знову,
Розтанув цей туманний сон.
Два серця б'ються в унісон.
Життя заграло веселково,
Свою надію світанкову
Удвох стрічатимуть вони...
Вогненним відблиском ясним
Нарешті сонце засіяє,
Нарешті зелень забуяє,
Все оживить вогонь весни.